Новий хіт Netflix – це автобіографічний мінісеріал «Оленя» (Baby Reindeer), створений шотландським стендап-коміком Річардом Гаддом на основі власної моновистави, котра своєю чергою розкриває рефлексії автора щодо пережитого сексуального насильства з боку чоловіка, довготривалого домагання та переслідування з боку жінки та зрештою усвідомлення своєї бісексуальності. За чорно комедійним трилером, яким спершу постає «Оленя», поступово розкривається дуже сумна і дуже зворушлива драма про самотніх маленьких людей, які нещадно зневажають себе і навіть ненавидять за те, що є аутсайдерами.
| Назва | «Оленя» / Baby Reindeer |
| Жанр | чорна комедія, драма, трилер |
| Режисери | Вероніка Тофільська, Жозефіна Борнебуш |
| У ролях | Річард Гадд, Джессіка Ганнінг, Нава Мау, Том Ґудман-Гілл, Шалом Брюн-Франклін, Ніна Сосаня, Аманда Рут, Марк Льюїс Джонс та інші |
| Сервіс | Netflix |
| Епізодів | 7 |
| Рік | 2024 |
| Сайт | IMDb |
«Оленя» можна назвати чорним віддзеркаленням американських ситкомів. Він оперує небагатьма локаціями та обмеженим колом персонажів. Великий масив діалогів і монологів є цитуванням реальних імейлів, надісланих переслідувачкою головному героєві (у серіалі Річард Гадд грає самого себе і зветься Донні Данном, а неназвана сталкерка зветься Мартою). Більшість сцен відбуваються у квартирах, барі, а також на сцені, де тридцятирічний невдаха бармен Донні Данн, що переїхав з Единбурга до Лондона і живе в домі матері своєї колишньої дівчини, бо оренда лондонського житла не по кишені, марно намагається стати стендапером і щоразу переживає епік фейл і ганьбу, бо зал взагалі не сміється.
Розповідь ведеться від першої особи та нагадує подекуди сповідь-зізнання у сповідальні, подекуди стендап-виступ, подекуди свідчення у поліцейському відділку, а подекуди сеанс у психотерапевта. Від моменту, коли все почалося (коли незнайома немолода повна жінка зайшла до бару в сльозах і сказала, що не має грошей навіть на чашку чаю, і співчутливий бармен пожалів і пригостив бідолашну), до моменту, коли історія цього сталкінгу типу скінчилася, автор-герой «роздягається» перед глядачами щонайменше сім разів, по разу у кожному з семи епізодів. Ці «роздягання» сповнені чесності та ніяковіння. Тобто це не те роздягання, як під час стриптизу. І навіть не те, як на прийомі у лікаря. Це радше як опинитися зовсім голим посеред людної вулиці.
Щонайменше тричі Річард Гадд не просто «роздягається» перед нами, а втрачає ментальну цноту. Коли зізнається, що ніхто з його жартів під час стендап-виступів не сміявся, але він все одно приходив виступати знову і знову, і знову, щоби відчувати сором і приниження. Коли зізнається, що його зґвалтував чоловік, але після того він приходив до того чоловіка знову і знову, і знову… І коли зізнається, що домагання Марти насправді були йому потрібні й навіть подобалися, і що на фотокартку Марти, коли не виходив секс з партнеркою-трансгендером, він навіть мастурбував.
«Оленя» можна назвати поєднанням камерного психологічного трилера «Мізері» за романом Стівена Кінга і британського автобіографічного мінісеріалу Мікаели Коел «Я можу знищити тебе». Кінг, який помістив своє альтер его в образ письменника, що стає жертвою нездорової любові своєї шанувальниці, історію «Мізері» вигадав, хоча й не без підґрунтя (і до речі, майстер горору назвав «Оленя» «найкращим, що він коли-небудь бачив»). А сценаристка-акторка Мікаела Коел майже без жодних вигадок розповіла власний досвід переживання й осмислення сексуального насилля і, так само як Річард Гадд, сама зобразила себе на екрані.
Якщо «Мізері» - дуже кінематографічний трилер, який користується жанровими умовностями та чітким поділом на жертву і маніяка (вірніше маніячку), то «Оленя» психологічно суттєво глибший і суперечливіший і не таврує своїх персонажів стигмами. Навіть тоді, коли Марта нібито виглядає геть схибленою уже не просто дивачкою, а аномально комунікабельною соціопаткою, лячно усміхненим і не на жарт агресивним расистсько-гомофобним чудовиськом…, все одно зберігається погляд на Марту як на живу реальну людину, а не лиху антагоністку.
Її душу ми, звісно, голою так і не бачимо. Хіба що частково, зовсім трішки оголеною. Бо ж це історія очима Річарда Гадда, до того ж історія безкомпромісно чесна, тож якщо автор для себе не розгадав до кінця таємницю Марти, то і перед глядачами він не удає, буцім розгадав. Натомість про самого себе, здається, вивертає геть усе без будь-яких фільтрів. І це є безпрецедентна метавідвертість і безпрецедентна відсутність лицемірства і прагматизму на екрані, котра не про мазохізм, а про те, що ми готові фізично і морально самознищуватись заради крихти сторонньої уваги.